Ю.Данильченко: Нагляд за досудовим розслідуванням. Проблемні питання

 

кандидат юридичних наук          

Утвердження, забезпечення прав і свобод людини як головний обов'язок  держави реалізовано у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі - КПК) [2], завданням якого є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень.

 

Саме забезпечення правопорядку, законності, захисту прав і свобод громадян розглядається як один із головних чинників становлення громадянського суспільства, реформування влади, розвитку підприємництва та бізнесу. [3]

 

Водночас реалії сьогодення вказують на те, що виконання головного завдання кримінального судочинства  - здійснення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду за умови додержання прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження правоохоронними органами не забезпечено.

 

Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленою Указом Президента України №276/2015 від 20 травня 2015 року (далі - Стратегія реформування) [4], серед недоліків кримінальної юстиції наведено недостатній рівень формальних і практичних каналів комунікації між виконавчими органами та прокуратурою, недостатній рівень дотримання принципу змагальності в кримінальному провадженні, відсутність професійної відповідальності за порушення прав людини та ігнорування принципу змагальності, розбіжності між новими процесуальними повноваженнями та реальними інституційними функціями суб’єктів досудового та судового етапів слідства.

 

До суттєвих проблем кримінальної юстиції, що найбільш негативно впливають на ефективність досудового розслідування, крім вищенаведених Сокуренко В.В.,  належать також: невідповідність чинного кримінального процесуального законодавства міжнародно-правовим актам у сфері захисту прав і свобод людини; неприйняття до теперішнього часу закону  про кримінальні проступки; обмежені повноваження слідчого; обмежене використання запобіжних заходів, альтернативних утриманню під вартою; неефективність механізму укладання угод; проблемні питання у визначенні часу затримання особи. [5]

 

Окреслену тематику неодноразово досліджували, зокрема, й такі науковці: Юхно О.О., Погорецьким М.А., Катковою Т.В., Куртом Є.О. та іншими, якими в публікаціях висловлено  інші слушні міркування та наведено проблемні питання, що виникають у кримінальній юстиції, зокрема на досудовому слідстві.

 

Проаналізуємо деякі з наведених питань досудового слідства з точки зору державного обвинувача.

 

Забезпечення прийняття законних і неупереджених процесуальних  рішень (ч 2 ст.  КПК) [2] покладено на прокурора, який поряд з керівником слідчого підрозділу та слідчим зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження.

 

При цьому, за наявності у прокурора обов’язку забезпечити законність рішень слідчого, чинний КПК не передбачає механізму його виконання  у разі безпідставного прийняття слідчим рішення про внесення відомостей до ЄРДР за відсутності достатніх підстав.

 

Здійснення досудового розслідування у такому провадженні не може бути припинено за ініціативи прокурора, незважаючи на порушення прав людини і громадянина, оскільки за відсутності повідомлення про підозру право прокурора на закриття такого провадження ст.ст. 36 284 КПК не передбачено. Не наділений правом надання вказівки слідчому про закриття провадження ні процесуальний керівник, ні прокурори вищого рівня.

 

Такі випадки непоодинокі, однак, навіть у разі виявлення системних, грубих порушень на досудовому слідстві, прокурор позбавлений права відповідного реагування. Він не може виступати ініціатором притягнення слідчого до дисциплінарної відповідальності чи вжиття відомством заходів до недопущення аналогічних порушень у подальшій діяльності.

 

Наявність у прокурора – процесуального керівника, який не лише спрямовує досудове слідство, а є також особою, яка в першу чергу зобов’язана забезпечити дотримання конституційних прав усіх учасників кримінального процесу, повноважень ініціювати питання щодо відповідальності слідчого за порушення закону, їх усунення, вжиття заходів до недопущення в майбутньому, слід розглядати як один із заходів виконання Стратегії реформування в частині підвищення рівня каналів комунікації між органами досудового розслідування і прокуратурою та забезпечення професійної відповідальності за порушення прав людини.

 

Іншою проблемою, що ускладнює рівень практичних каналів комунікації, є відсутність правового регламентування діяльності слідчо-оперативних груп.

 

Ця прогалина найбільш гостро відчувається під час розслідування резонансних злочинів, коли перед правоохоронцями стоїть завдання у стислий період часу виконати великий обсяг роботи, «відпрацювати» значну територію, опитати чималу кількість очевидців та учасників події,  перевірити  декілька робочих версій, для чого необхідно правильно та раціонально розподілити сили, визначити групи співробітників, що відповідають за  роботу по кожному напрямку.

 

У таких випадках найбільш ефективною є діяльність груп за участю оперативних співробітників, якими ініціативно проводяться пошукові заходи. На жаль, КПК передбачає лише створення окремих груп прокурорів та груп слідчих. Робота оперативного підрозділу, на перший погляд, дещо відокремлена, а склад учасників персонально не визначений.

 

Як наслідок – можливість для захисту оспорювати законність одержання доказів, зібраних оперативним співробітником, а в подальшому й визнання їх недопустимими. Тому доцільно таку форму взаємодії прокурорів, слідчих та працівників оперативного підрозділу закріпити законодавчо.

 

Також викликає занепокоєння визначена Стратегією реформування наявність розбіжностей між новими процесуальними повноваженнями та реальними інституційними функціями суб’єктів досудового слідства.

 

Зокрема, розслідування деяких категорій злочинів, таких як  злочини у сфері господарської діяльності, в банківській сфері, сфері економічних відносин,  злочини проти довкілля  чи  трудових прав,  вимагає від слідчого, прокурора застосування широкого кола спеціальних знань, оскільки пізнання події злочину ускладнюється використанням злочинцями при його підготовці, скоєнні та приховуванні передових наукових технологій, сучасних технічних засобів та методів. [6]

 

Незважаючи на те, що застосування спеціальних знань в різноманітних сферах людської діяльності вкрай необхідне при розслідуванні злочинів про розкрадання коштів насамперед у бюджетній сфері, які скоюються  з використанням електронних пристроїв, проведенням численних бухгалтерських та банківських оборудок з метою приховування походження коштів, Законом України “Про прокуратуру” від 14.10.2014, [7] внесено зміни до статей 36, 40 КПК, якими позбавлено прокурора та слідчого можливості  застосовувати знання спеціалістів шляхом призначення ревізій і перевірок.

 

Таку зміну законодавства можливо було б виправдати необхідністю додаткового захисту прав учасників кримінального процесу та третіх осіб, але за умови, якщо б право призначати ревізії та перевірки було передано до повноважень слідчого судді. Натомість позбавлення такого права сторони обвинувачення і невнесення відповідних змін щодо повноважень слідчого судді  створило в цьому питанні  правовий вакуум.

 

Як наслідок, використання знань фахівців у кримінальному процесі стало проблематичним. Судова практика при розгляді клопотань слідчих та прокурорів щодо надання дозволу на призначення та проведення ревізій та перевірок пішла різними шляхами.

 

Поряд із судовими рішеннями, що визнають за слідчим право ініціювати такі заходи, наявні рішення, якими у наданні таких дозволів відмовлено.

 

Зокрема, відмовляючи стороні обвинувачення у задоволені клопотання про призначення документальної перевірки [8], слідчий суддя в обґрунтування прийнятого рішення висловив низку міркувань. Взято до уваги, що згідно з вимогами ст. 4 КПК кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбаченому КПК,  а положеннями ст. 9 КПК на сторону обвинувачення покладено обов’язок  неухильно дотримуватися вимог Конституції України, КПК України, міжнародних договорів, вимог іншого законодавства й визначено, що при здійсненні кримінального провадження не може застосовуватись закон, який суперечить КПК. 

 

Відповідно до вимог кримінального процесуального закону слідчим суддею в межах його компетенції на етапі досудового розслідування розглядаються клопотання слідчого (прокурора) щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, повний перелік видів яких визначений у ст. 131 КПК. Перелік слідчих дій, для проведення яких можуть виноситися клопотання, визначено у главі 20 Кодексу. 

 

З огляду на це, оскільки чинним КПК встановлено вичерпний перелік заходів забезпечення кримінального провадження,  дозвіл на проведення яких надається на підставі ухвали слідчого судді, а надання слідчим суддею дозволу на проведення документальної перевірки (ревізії), як і самої такої слідчої дії, чинним КПК не передбачено, клопотання про надання такого дозволу задоволенню не підлягає.

 

Зазначена правова позиція є дискусійною, але не можна залишити поза увагою як положення статті 19 Конституції України [1], якою встановлено обов’язок органів державної влади, їх посадових осіб  діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, так і вимоги ст. 1 Закону України “Про прокуратуру”, яка передбачає здійснення функцій лише в порядку, визначеному законом.

 

Тому навіть у разі проведення такої ревізії, перевірки наскільки постає питання: наскільки можуть одержані докази, з урахуванням вимог ст. 86 КПК,  вважатись допустимим, якщо порядок їх  отримання кримінально-процесуальним законодавством не передбачено?

 

Більше того, одночасно з позбавлення слідчого та прокурора права на призначення і проведення ревізій та перевірок законодавцем доповнено  статтю 87 КПК додатковою підставою для визнання доказів недопустимими. А саме: визнано недопустимими докази, одержані у кримінальному провадженні, розпочатому “шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень”.

 

Такий підхід законодавця до визначення інструментарію слідчого та прокурора при зібранні доказів не лише позбавив сторону обвинувачення суттєвого важеля для встановлення істини у провадженні, визначенні його спрямованості, а й зводить  нанівець раніше одержані дані та докази, що могли б бути використані для доведення вини особи в суді.

 

Але проблема полягає не лише у позбавлені сторони обвинувачення можливості збирати докази за участю спеціалістів. Вищенаведені  норми  КПК суттєво ускладнили й проведення інших слідчих дій,  насамперед, у провадженнях про корупційні злочини,  злочини  у сферах господарської  та службової діяльності.

 

За відсутності попереднього висновку ревізора чи іншого фахівця в певній галузі знань виконати вимоги ст. 234 КПК, якою на прокурора та слідчого покладено обов’язок довести слідчому судді , що, зокрема, відшукувані документи мають значення для досудового розслідування та  містять відомості, які можуть бути доказами під час судового розгляду, здається досить проблематичним.

 

Проблема полягає не лише в тому, що прокурор та слідчий не можуть володіти знаннями у всіх сферах суспільного життя. Навіть дослідивши питання до дрібниць, проте  при цьому  не будучи фахівцями в певній царині знань,  прокурор та слідчий  зроблять висновки,  до яких можна ставитись критично. А тому за відсутності матеріалів ревізії чи перевірки та можливості використати знання спеціаліста доволі складно довести в суді наявність підстав для вилучення документів. За відсутності документів неможливо залучити фахівців як експертів при проведенні експертизи, внаслідок чого зібрання доказів та встановлення істини у кримінальному провадженні є досить складно.

 

Гострим залишається питання обґрунтованого завантаження прокурорів та слідчих кримінальними провадженнями, і, на нашу думку, це одна з головних причин низької якості та неефективності досудового розслідування.

 

Автори нового КПК вважали, що суттєве ускладнення нового порядку збирання доказів у провадженні буде компенсоване розвантаженням слідчих за рахунок завершення розслідувань за спрощеною процедурою через реалізацію інституту угод. Але, на жаль, такі очікування не виправдались.

 

Якщо у розвинутих країнах Європи від 30% до 90% кримінальних проваджень вирішується шляхом укладання угод  [5], станом на 01.12.2015 кількість кримінальних проваджень, направлених органами МВС з угодами до суду, становила менше 11% від кількості всіх проваджень, спрямованих на розгляд.

 

Головною  проблемою неефективності інституту угод  є недосконалість механізму його реалізації.

 

Чинним КПК України передбачено два види угод: про визнання вини, яка укладається з прокурором, та про примирення, що укладається потерпілим та підозрюваним та обвинуваченим самостійно. Відповідно до положень глави 35 КПК України, угода про визнання вини може бути укладена лише у випадках заподіяння шкоди державним інтересам. У випадках заподіяння злочином шкоди одночасно й інтересам і держави, і фізичній особі укладання угоди про визнання вини неможливе.

 

У свою чергу, при укладанні угоди про примирення її погодження з прокурором чи слідчим не допускається.

 

Виходячи з вищезазначених основних засад укладання угод, виникають питання щодо законності укладання угод у кримінальних провадженнях про злочини, пов’язані з порушенням громадського порядку, заволодінням транспортними засобами та у низці інших,  де об’єктом злочину виступають поряд з охоронюваними правами потерпілого й загальні права, охоронювані державою: громадський порядок та мораль, безпека дорожнього руху.

 

Наявність одночасно різних об’єктів злочину у низці випадків судом визнається підставою для відмови в укладанні угод у кримінальному провадженні.

 

Однак слід зауважити, що перелік об’єктів злочину наведено у ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України (далі - КК) [9]. Це права людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний лад України, мир і безпека людства. З огляу на це значна кількість злочинів, де потерпілим є особа, посягають поряд з правом, наприклад, власності, й на громадський порядок та громадську безпеку, чи, навпаки, посягання на екологічну безпеку як додаткову обставину може включати життя та здоров’я людей.

 

За відсутності ретельних досліджень щодо чіткого розмежування складів злочинів на ті, якими завдається шкода лише потерпілому й не зачіпаються, наприклад, громадська безпека, громадський порядок чи довкілля, розмежування угод на дві категорії залежно від того, чиї права порушено, здається,  щонайменше, невдалим, і наслідком  цього є  повернення проваджень без затвердження угод для подальшого розслідування з формальних підстав.

 

Через неможливість повторно направити провадження на розгляд з угодою слідчі підрозділи виконують роботу, в якій немає жодного сенсу, й ефективність зазначеного інституту зведено нанівець. А через відсутність у прокурора права оскаржити таке рішення до апеляційної чи касаційної інстанцій відсутня можливість вирішити цю проблему судовою практикою.

 

Вбачається вкрай необхідним на сучасному етапі для розвантаження слідчих і прокурорів та підвищення ефективності досудового слідства поряд з ухваденням закону про кримінальні проступки доопрацювати інститут угод у кримінальному процесі.

 

Тому замість розмежування угод за категоріями на примирення та визнання вини,  слід встановити лише умови, що у випадках, коли злочин зачіпає й інтереси потерпілого, й інтереси держави, юридичних осіб чи громадські інтереси,  такі угоди укладаються за участю потерпілої сторони та прокурора. Крім того, доцільно надати всім учасникам угоди право на оскарження рішення суду про відмову в її затвердженні.

 

Такий підхід дасть змогу “реанімувати” зазначений інститут, запровадити його більш широке застосування, при цьому врахувати інтереси всіх осіб,  права яких  було порушено злочином. Надання права учасникам кримінального процесу оскаржувати судове рішення у разі відмови суду від  затвердження угоди запровадить механізм напрацювання єдиної судової практики, правильне та однакове застосування вимог закону.

Наведені проблемні питання підлягають вирішенню на законодавчому рівні шляхом внесення змін до КПК України. Зокрема, пропонується:

 

- пункт 6 ч. 2 ст. 36 КПК України викласти у такій редакції: “звертатись до слідчого судді з клопотання про призначення ревізій та перевірок, у порядку, визначеному законодавством”;

-  доповнити частину 2 статті 36 КПК України пунктом такого змісту: “у випадках встановлення факту порушення слідчим прав та свобод людини і громадянина, грубого порушення вимог кримінального процесуального законодавства, що призвело до втрати чи визнання доказів неналежними, ініціювати перед керівником органу досудового розслідування проведення службового розслідування, притягнення винної особи до відповідальності та вжиття заходів до усунення виявлених порушень й недопущення їх у подальшій діяльності”;

- доповнити КПК України статтею 36-1 наступного змісту: “Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Генерального прокурора України, керівники регіональних прокуратур Автономної Республіки Крим, регіонів, міста Києва, їх перші заступники та заступники, керівники місцевих прокуратур, їх перші заступники та заступники у межах повноважень можуть утворювати спільні групи для розслідування складних та резонансних злочинів. До складу таких груп включаються: процесуальні керівники, що перебувають у підпорядкуванні прокурора, яким приймається рішення, за пропозицією керівника слідчого підрозділу слідчі слідчого підрозділу та за пропозицією керівника оперативного підрозділу оперативні працівники оперативного підрозділу. Про прийняття рішення щодо створення групи для проведення розслідування кримінального правопорушення виноситься постанова, яка містить відомості про осіб, включених до її складу та осіб, визначених старшими серед прокурорів, слідчих та оперативних співробітників. Співробітники оперативних підрозділів з часу винесення постанови набувають у цьому кримінальному провадженні повноважень слідчого, визначених ст. 40 КПК України. З постановою про утворення групи підозрюваний підлягає ознайомленню одночасно з роз’ясненням йому його процесуальних прав на досудовому слідстві, а у разі винесення такої постанови у провадженні, де  особі оголошено підозру, - протягом доби. Постанова про утворення групи підлягає оскарженню у порядку, визначеному для розгляду відводів.”;

- пункт 4 ч. 2 ст. 36 КПК України викласти у такій редакції “звертатись за погодженням з прокурором до слідчого судді з клопотанням про призначення ревізій та перевірок у порядку, визначеному законодавством”;

- доповнити ч. 2 ст. 131 пунктом 5-1 наступного змісту: “проведення ревізій та перевірок”;

- в абзаці 3 частини 3 статті 284 КПК України після слів “кримінального провадження” слова: “щодо підозрюваного” виключити;

- статтю 468 КПК України викласти у такій редакції: “У кримінальному провадженні можуть бути укладені угоди. Угоди укладаються між підозрюваним, обвинуваченим і особами,  права яких  порушено чи яким злочином заподіяно шкоду (збитки), їх представниками. У разі заподіяння шкоди, порушення прав та інтересів держави чи заподіяння шкоди громадським інтересам або невизначеному колу осіб угода укладається за участю прокурора – процесуального керівника (керівника групи прокурорів) у кримінальному провадженні.

Решту статей глави 35 КПК України привести у відповідність до основних засад, визначених у новій редакції статті 468 цього Кодексу

Запропоновані зміни до кримінального процесуального законодавства позитивно вплинуть на взаємодію правоохоронних органів, забезпечення конституційних прав і свобод учасників кримінального процесу та стануть практичними кроками у реалізації Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 року №276/2015.


Список використаних джерел:

1. Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР),  1996,     № 30, ст. 141).
2. Кримінальний процесуальний кодекс України  (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88).
3. Райнін І.Л. “Розвиток громадянського суспільства як форма зміцнення правопорядку в регіоні” Теоретичні аспекти організації досудового розслідування: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції м. Харків, 4 грудня 2015р. (ст. ст. 20-23).
4. Указ Президента України №276/2015 від 20 травня 2015 року.
5. Сокуренко В.В. “Актуальні питання досудового розслідування на сучасному етапі застосування кримінального процесуального законодавства” Теоретичні аспекти організації досудового розслідування: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції м. Харків, 4 грудня 2015р. (ст. ст. 16-20).
 6. Курта Є.О., Фролов О.В., “Визначення поняття спеціальних знань у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування”. Теоретичні аспекти організації досудового розслідування: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції м. Харків, 4 грудня 2015р. (ст. ст. 153-155)
7. Закон України “Про прокуратуру” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 2-3, ст.12).
8. Рішення у справі №640/16120/15-к н/п 1-кс/640/6617/15.
9. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. «Право», 2013


Джерело:
"Вісник прокуратури" №12 2015 рік