Контраст contrast
Шрифт Очистити
Сховати налаштування

 
31.07.2014

Реабілітовані "за відсутністю складу злочину"

Серед документальних матеріалів Музею історії прокуратури Харківської області особливо цінними є історичні свідчення щодо 12 репресованих працівників органів прокуратури області у 1935-1938 роках та в період Великої вітчизняної війни.
На жаль, у більшості архівних справ, відсутні фотографії, або їх копії. Тож нехай ця згадка буде світлиною і даниною їх  пам’яті.

Каральна машина була безжалісною та цинічно жорстокою навіть до тих людей, які мали очевидні заслуги перед радянською владою.
 
Показовим є арешт прокурора Харківської області Михайла Ісаковича Брона (1896-1981) - активного учасника громадянської війни, який у складі ХIII армії під командування воєнкома Штарма пройшов від Старого Осколу до Перекопу, вів секретні перемови з повстанською армією "батьки Махна", коли той воював на боці радянської влади.


25 травня 1936 року він був тяжко поранений невідомим чоловіком безпосередньо у приміщенні прокуратури області. Стріляв приїжджий, який приїхав до Харкові нібито в пошуках роботи. Чоловік зайшов до прокуратури, сховався за колону і тричі вистрілив. Одна з куль влучила у самісіньке серце прокурора, але воно витримало. Злочинця затримали. Через теракт М. І. Брон не зміг взяти участь у Всесоюзній нараді прокурорів. 

А згодом до обласного центру з Москви надійшла телеграма за підписом керівництва Прокуратури СРСР - А. Вишинського, Г. Леплевського та Г. Рогінського наступного змісту: "Дорогий Михайле Ісаковичу! Всесоюзна нарада прокурорів  висловлює глибокий жаль, що мерзотна вилазка ворога позбавила Вас можливості взяти участь у нашій нараді. Випущена у Вас ворогом куля зайвий раз доводить гостроту опору класово ворожих та інших антисуспільних елементів справі соціалізму, які намагаються мстити і Радянській владі, і її відданим працівникам".

...І раптом крутий поворот долі. Незважаючи на колишні заслуги, у 1937 році М. І. Брон потрапив у список "ворогів народу". Його заарештували за «повне притуплення пильності», «участь в троцькістській терористичній організації».
 

Власне, це була розправа над людиною, яка завжди відкрито висловлювала свої погляди як з правових, так і політичних питань, яка мала сміливість багато в чому не погоджуватися із самим тодішнім секретарем обкому, а також міністром юстиції і навіть з Генеральним прокурором УРСР. Цинічна розправа без будь-яких конкретних фактів.

Архівні матеріали свідчать, що справу проти М. І  Брона порушили за показаннями інших осіб, котрі обвинувачувалися у тих же самих "злочинах", що й прокурор Харківської області. Потрібні свідчення вибивалися з людей тортурами та з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства. 

У справі є факти того, як одного із „співкамерників” М. І. Брона слідчі примушували давати показання про причетність до контрреволюційної організації самих Вишинського, Ульріха і Рогинського.

Відверта брехня показань свідків і приниження людської гідності тривала упродовж майже двох років слідства і знущань у стінах Бутирської та Харківської тюрем. В одиночній камері він відсидів 8 місяців і 8 днів. Потім ще місяць пролежав в ізоляторі, втратив мову і ходив на милицях.

Але зламати себе не дав. М. І. Брон відкинув усі обвинувачення на свою адресу і довів, що не винен. Сфабриковану стосовно нього кримінальну справу припинили у 1939 році за «недостатністю доказів для передачі її до суду».

Рідкий на той час випадок. І тільки у 2000 році М. І. Брон був реабілітований прокуратурою Харківської області, як і більшість репресованих, - посмертно.

Менше «пощастило» заступнику Харківського обласного прокурора  у 1932-1935 роках Лідії Юріївні Ільєвій (1901 року народження), котру також арештували в липні 1937 року як учасницю контрреволюційної троцькістської організації.

Доказом вини Л. Ю. Ільєвої стали виписки із протоколів засідання  комісії з „чистки” парторганізації Обласного суду та прокуратури від  15.12.1934 року і  засідання такої ж комісії Харківської обласної організації  ВКП(б) від 8.04.1935 року. У цих документах вказувалося на те, що у 1923 році Л.Ю. Ільєва голосувала за опозиційну резолюцію, а у 1927 році, при розгляді питання про виключення з партії Зінов’єва і Троцького, утрималась від голосування.

Нині, знаючи які фізичні та моральні тортури довелося витримувати підслідним, можна лише здогадуватися, чого довелося пережити жінці, і що змусило її визнати свою вину "частково". Таке зізнання коштувало Л. Ю. Ільєвій позбавлення волі на 8 років. Своє покарання вона відбувала на Колимі.

У матеріалах справи є листи доньки та рідних засудженої до „Батька народів” Й. В. Сталіна. Школярка, котра у 9 років залишилась без батька і матері, писала: "Я впевнена, що ви дійсно станете моїм батьком і допоможете мені як рідний батько... повернути маму.  ...Мама в кожному листі пише, щоб я пам’ятала, що вона завжди буде більшовичкою і що інтереси держави та революції завжди понад усе, що найбільш тяжкою в її справі - це дика, безглузда помилка, вчинена над нею, і яка, вона впевнена, розсиплеться". Звісно, ніякої резолюції того, кого вона називала батьком, на листі немає. Чи не дійшло дитяче послання до адресата? Чи просто залишилося без розгляду? Майже з такою ж дитячою наївністю батьки Л. Ю. Ільєвої звернулися до Сталіна через два роки після вироку, винесеного дочці.

"Дорогий Йосипе Віссаріоновичу! Простіть нам нашу зухвалість, але уже не можемо переносити наше горе...". Убиті горем старенькі просили переглянути справу з тих мотивів, що вона сфальсифікована і що вже сидять ті, хто її арештовував та виносив вирок, як "вороги народу": "Ми старі хочемо померти, усвідомлюючи, що несправедливість у відношенні до нашої доньки була помилкою і помилка ця виправлена. Допоможіть нам, дорогий Йосипе Віссаріоновичу. Дайте можливість нашій дочці повернутися  працювати чесно, більшовичкою, якою  вона дійсно є. Вона завжди говорила, що щаслива, що живе у цей час, що бере участь у будівництві комунізму".

Наскільки вплинуло дитячі та батьківські сльози на долю Л. Ю. Ільєвої, невідомо. У матеріалах кримінальної справи, на жаль, немає відомостей ні про перебування ув’язненої у виправному трудовому таборі, ні про її звільнення.

Характерно, що навіть у роки «горбачовської перебудови» листування та перегляд таких справ проходили за секретною процедурою. 15 червня 1988 року прокурор Харківської області під грифом «Секретно» вніс протест у порядку нагляду у справі Л. Ю. Ільєвої до Президії Харківського Обласного суду. Протест задовольнили. Довідку про реабілітацію отримала донька  Ільєвої  - Л. А. Шугай.
 
Ще одним характерним свідченням жорстокості та беззаконня епохи під гаслом «боротьби з троцькізмом і послідовниками Троцького» є справа проти Віри Самойлівни Хазанової (1902 р.н.) - прокурора Ленінського району міста Харкова, матері шестирічного сина. Її арештували 8 листопада 1935 року за так зване зберігання контрреволюційної літератури та зв’язки з троцькістами, яким вона надавала допомогу.

Можна лише уявити, яких зусиль потрібно було докласти, щоб майже через два місяці перебування під вартою, у січні 1936 року, запобіжний захід змінили на підписку про невиїзд. А ще через два місяці справу закрили, але не за відсутністю складу злочину, а лише «за недостатністю зібраних у справі доказів».

Звичайно, прокурором Віра Самойлівна уже не могла працювати. Заробляла на життя  юристом в артілі «Червоний гужовик». Та вже за два роки, у лютому 1938 року, постановою прокуратури УРСР було скасовано закриття провадження стосовно В. С. Хазанової. І жінку знову заарештували за попередніми статтями обвинувачення. Мабуть, дозбирали «доказів», яких не вистачало. А через рік і кілька місяців перебування під вартою справу Хазанової вдруге закрили і знову «за недостатністю зібраних доказів». Згодом реабілітували, але зробили це тихо. Відомостей про направлення В. С.  Хазановій. або її родичам довідок про реабілітацію, листування з цього приводу в матеріалах архівної справи немає. Тому у 2005 році справа В. С. Хазанової була предметом позитивного розгляду групи з реабілітації прокуратури Харківської області.
 
Більше року перебував під вартою заарештований у червні 1936 року прокурор Валківського району Петро Макарович Штим (1903 р.н.). Його звинуватили в участі у «антирадянській терористичній право-троцькістській організації з метою скинення Радянської влади, проведення підривної та шкідницької роботи в районній прокуратурі».

За недостатністю зібраних доказів постановою військової прокуратури Харківського військового округу від 14 липня 1939 року слідство у справі П. М. Штима закрили. Вироком лінійного суду Південної залізниці від 23 червня 1938 року П. М. Штима звільнили з-під варти та реабілітували. Це один із небагатьох фактів, який свідчить про непростий шлях становлення законності в тодішній тоталітарній державі, бо не всі відповідальні особи, від яких залежали людські долі, сліпо підписували вироки і не всі однозначно підтримували репресії.

Два місяці і 21 день знаходився під вартою нібито за підозрою у розголошенні секретних службових (навіть не державних) відомостей, розповсюдження наклепу на органи державної влади слідчий 2-ї дільниці транспортної прокуратури Південної залізниці Мілентій Микитович Мілевський (1899 р.н.), заарештований у лютому 1938 року.


Усі згадані раніше справи мали бодай якусь видимість законності. У їх розгляді брали участь інші прокурори та судді, тоді як долю багатьох інших вирішували без усілякого суду та слідства. Людей розстрілювали, а потім визнавали їх невинними.

Народного слідчого прокуратури Вовчанського району Сергія Феофановича Конончука (1897-1937) розстріляли за рішенням "чорної трійки" - Наркома Внутрішніх справ СРСР, Генерального Комісара держбезпеки Єжова та прокурора СРСР Вишинського від 17 жовтня 1937 року. Між його арештом та виконанням позасудового  рішення - всього лише два місяці і три дні.
 
Його надумано звинуватили у проведенні "розвідувальної діяльності, шпигунстві на користь Польщі". Справа в тім, що Сергій Феофанович родом з Волині, яка раніше відносилась до Польщі. А раз проживав – значить вів підпільну антирадянську роботу. Серед інших обвинувачень - "дезертирство до Польщі  з Червоної армії у 1921 році", "нелегальний перетин кордону СРСР", і навіть "наміри його дружини Софії виїхати до Польщі".
 
Своєї вини народний слідчий не визнав, але це не бралося до уваги. У справі С. Ф. Конончука відсутні будь-які докази щодо його причетності до злочину. Навіть свідків не допитували. Є лише витяги з протоколів допитів свідків, які фігурували в інших справах, і де, між іншим, згадувався С. Ф. Конончук. При цьому в Ухвалі трибуналу вказується, що названі в обвинувальному висновку свідки Калинчук, Миколаєв, Кней та Грищук, з якими нібито Конончук був пов’язаний у своїй злочинній діяльності, до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність не притягувались, а Княжчук (теж свідок) реабілітований.

Через 28 років, 24 вересня 1965 року, Ухвалою військового трибуналу Київського військового округу Постанова НКВС та прокурора СРСР 1937 року у відношенні С. Ф Конончука. була відмінена, а справа закрита «за відсутністю складу злочину». Довідку про реабілітацію вручили його доньці Наталії Сергіївни Конончук (Климовець), яка втратила батька у 7 років.


Також у сорок років обірвалося життя прокурора Південної залізниці Василя Калиновича Єсаулова (1898-1938). Військовою колегією Верховного суду СРСР 26 березня 1938 року він був засуджений до вищої міри покарання. Його розстріляли на другий день після винесення вироку. Похований В. К. Єсаулов у таємному на той час місці поховання – нині це відомий на увесь світ Українсько-Польський Меморіал, 6-й квартал Лісопарку у м. Харкові. 8 серпня 1956 року він був реабілітований військовою колегію Верховного суду СРСР «за відсутністю складу злочину». Довідку про реабілітацію отримала його дружина К. Г. Єсаулова.

Маховик беззаконня, запущений у 30-х років минулого століття, продовжував діяти і в воєнні та післявоєнні роки. Свої прорахунки за підготовку до війни з фашистською Німеччиною керівництво перекладало на „стрілочників”.
 
9 жовтня 1941 року був заарештований прокурор Коломацького району Іван Васильович Абрамов (1904 р.н.). Його звинуватили в тому, що з 22 вересня по 3 жовтня 1941 року він нібито самовільно залишив робоче місце, в результаті чого було призупинено функціонування прокуратури району. В умовах воєнного часу це називалося дезертирством. Звільнення І. В. Абрамова з посади прокурора Коломацького району за поспіхом складеним обвинуваченням у дезертирстві було санкціоновано прокурором УРСР.

А вже менш ніж за півроку, 20 лютого 1942 року, Абрамова, який перебував у тюрми №1 міста Казань Татарської АРСР, було звільнено, як "притягнутого до кримінальної відповідальності необґрунтовано", та реабілітовано.

Можна б все списати на воєнний час. Але такі "помилки" були масовими.

Репресивна гільйотина була безрозбірливою до посад, звань та регалій і "сліпою" до фактів, точніше їх відсутності.

Не уникли арештів за надуманими справами і технічні працівники прокуратури області. Серед них конюх Харківської обласної прокуратури Живокоренцев Яким Іванович (1888 р.н.) та конюх Ізюмської прокуратури Климаш Йосип Леонтійович (1897 р.н.), котрі після звільнення Харківської області від фашистів, були арештовані за необґрунтованими обвинуваченнями у співробітництві з окупантами. Й. Л. Климаша засудили до 8 років позбавлення волі, а Я. І. Живокоренцев  знаходився під слідством з 3 листопада 1943 по 8 березня 1944 року. Його також звільнили «за відсутністю складу злочину».

Секретар-друкарка Лозівської прокуратури Надія Трохимівна Гричунова (1918 р.н.) була арештована і знаходилась під слідством з 1 жовтня 1943 по 27 квітня 1944 року за підозрою у "співробітництві з окупаційною владою".

Секретаря Великобурлуцької районної прокуратури Парасковію Яківну Канівець (1925 р.н.) 20 квітня 1943 року заарештували за підозрою переходу лінії фронту і передачі відомостей про Червону Армію у німецький штаб. Через три роки, 24 березня 1945-го, її звільнили з-під варти "за відсутністю доказів вини".

 12 людей - це далеко не повний перелік працівників прокуратури області, які зазнали репресій тоталітарного режиму. Тому співробітники музею продовжують пошукову роботу щодо повернення імен.

кількість переглядів: 4173