Контраст contrast
Шрифт Очистити
Сховати налаштування
 

"Слобідський край": "Народний слідчий"

09.10.2013

У музеї прокуратури області є стенд, з якого зрозуміло, що в період Великої Вітчизняної війни прокуратура України та прокуратура Харківської області  розміщувались на лінії фронту, і в період з липня 1941 по серпень 1942 років  дислокувались у простих будинках в місті Куп’янську та селищі Дворічній. У той період слідчим прокуратури Харківської області був Яків Стадник. 

 

 

Народився Яків Олексійович 1898 року в селі Печеніги, у родині середняків. У 1907–1909 роках навчався в  сільській школі. Одинадцятирічним хлопчиком його було віддано на навчання на три роки  учнем у магазин якогось Лихолєтова в місті Лозовій. У 1912 році він був уже прикажчиком магазину і пропрацював там до 1916 року.


Довелось йому повоювати в ту першу імперіалістичну війну. Та недовго. Командування примітило його хороший почерк, і він стає писарем. Та не довго довелося йму бути  армійським писарем. Про  1917-й і роки після нього людям свідомим не потрібно нагадувати. Те, уже минуле століття, ще довго триматиметься в пам’яті поколінь і своїми жертвами, і здобутками. Подальші записи в листку обліку кадрів характерні: «мобілізований», «демобілізований». Від рідних Печеніг доля  далеко не закидала. Щоб там не казали, а в ті роки освіта загальної маси неосвіченого люду, навіть і початкова, була освітою. Але сама освіта ще нічого не творить, творить людина, яка її отримала, і Яків Стадник своєю наполегливістю, старанням, бажанням вчитися – творив. 1923 року він діловод суду  12-го району Харківського округу селища Печеніги. З 1930 по 1938 рік – секретар прокуратури Чугуївського району. Не маючи юридичної освіти, він не бездумно перекладав справи, а постійно спілкуючись з працівниками, набував теоретичного досвіду  і як секретар готував виважені довідки. Працював і вчився...


Вдумливим, здібним робити правильні висновки з  усього прочитаного, з усього, що проходило через його вуха і руки був  Яків Олексійович. Таким людям головне не заважати, а якщо допомогти, то вони і без спеціальної освіти стануть на рівень освічених.
1938 року його знову мобілізували, і він уже слідчий армійської, а за рік – слідчий прокуратури Чугуївського району.
А далі непрості роки – якщо ти за власною вдачею, за світоглядом, за системою цінностей відповідаєш професійним вимогам, то ти органічно вписуєшся, якщо ні – то «система» або миттєво виштовхує тебе за межі, або як надто завзятого фізично знищує. Нам легко міркувати заднім числом, а покоління, яке  жило в той час, може й не все, проте було  віддане системі і не знало тоді тієї істини, яку знаємо ми, але вони виховані тією системою в першу чергу в дусі відданості справі й Батьківщині. Різні люди проходили перед ним і карали тоді дуже часто зовсім невинних людей – їм «пришивали» злочини, за тодішнім жаргоном, у «ситуації не нами керованого абсурду».


Яків Олександрович був в профспілці працівників державних установ з 1923 року, і в анкеті, заповненій ним власноруч у 1955 році, ще  був пункт 9: Чи були коливання у проведені лінії КПРС, приймав участь в опозиції, в антипартійних угрупуваннях? (!)
Спостережливий, працьовитий, він знайшов свій шлях і простував ним неухильно. У характеристиках зазначалося, що хоч і не мав юридичної освіти, та працював над собою.  1940 року закінчив вечірню середню школу.


На початку війни йому було вже 43 роки, і у прифронтовій зоні він працював як цивільний слідчий, а коли лінія фронту відійшла вглиб Союзу, то деякий час і військовим слідчим.


Не слід думати, що спираючись на воєнний час і суворість закону, можна було легко розслідувати (оформляти) справи.
Ми дивуємося, коли знаходимо в біографіях тих часів докладні про це розповіді. Саме такою в матеріалах особової справи є доповідна записка виконуючого обов’язки  слідчого Стадника Я. О. від 20.03.1942 про найбільш характерну справу, закінчену ним 25.12.1941. У ній описується, що 21 листопада 1941 року, о сьомій – восьмій годині вечора в селі Великий Бурлук  біля свого будинку пострілом  із вогнепальної зброї було вбито члена правління колгоспу імені 1-го Травня  В. О. Шапаря. При розслідуванні справи встановлено, що на початку листопада  партизан О. Л. Доля самовільно взяв з колгоспного складу два чували вівса, котрий був заброньований для РСЧА (робітничо-селянської червоної армії). Про цю крадіжку В. О. Шапарь заявив командуванню військової частини, і Долю було заарештовано, проте  за деякий час звільнено.


Затаївши злобу на Шапаря, звільнившись, Доля вирішив його вбити, отримавши для цього попередній дозвіл у командира партизанського загону Миколи Матвеєва. Щоб увійти в довіру до командира загону, Доля зайнявся самогоноварінням і пригощаючи ним командира загону та партизанів Юхима Шумейка, Данила Потаніна, Миколу Шестопалова, став обмовляти Шапаря,  характеризуючи його як вороже налаштованого до радянської влади, як такого, що служив у царській армії в чині офіцера, і що в разі приходу німців той  виказуватиме партизанів та активістів. Ось таким чином той отримав від командира  партизанського загону дозвіл на вбивство Шапаря (ті ж, засліплені горілкою, не знаючи дійсних причин арешту та звільнення Долі, повірили йому). Увечері Доля, Шумейко та Шестопалов, узявши дві гвинтівки, прийшли до двору Шапаря. Спочатку Доля розбив вікно в хату і пострілом хотів убити Шапаря, та сталася осічка.  Шапарь вийшов з хати і  в нього знову намагалися стріляти. Та знову осічка. Шестопалов, у руках якого була гвинтівка, пострілом у груди вбив Шапаря.


Слідством установлено, що Шапарь, хоча й служив у царській армії в чині унтер-офіцера, до радянської влади ставився лояльно, чесно виконував  колгоспну роботу і оберігав колгоспну власність.


Хоч воєнного часу і нелегко було в одну мить відрізнити порядну людину від негідника, патріота від ворога Вітчизни, установити, хто мав рацію, хто винний. Слідчий виїхав на місце злочину і  неупереджено провів розслідування.


Шумейко визнав свою  причетність до вбивства Шапаря і розповів, що ініціатором убивства був Доля. Сам же ініціатор відпирався від організації вбивства, та під вагою доказів зізнався тільки в тому, що  вів розмови про  можливе «знешкодження» Шапаря, і тільки викликав його з хати, проте сам навіть не намагався стріляти.


Характерний вирок. Він примушує замислитись щодо справжньої справедливості. Тоді суд виніс вирок:  організатору – розстріл, виконавцю 10 років позбавлення волі. Командиру загону, який хоч сам і не був присутній та, не розібравшись, «санкціонував» розправу, і партизану, котрий був присутній при цій розправі присудили по п’ять років позбавлення волі  умовно.
Після визволення Харкова в 1943 році Яків Стадник – знову слідчий прокуратури Чугуївського району, де пропрацював до 1968 року, вийшовши на пенсію в 70-річному віці.


Є люди, які прагнуть нагород за будь яку ціну. Не такий був  Яків Олексійович. Його аж ніяк не можна було назвати кар’єристом. Та нагорода знайшла героя. 1948 року, в річницю створення органів прокуратури СРСР, його було нагороджено орденом Леніна. Це найвища нагорода серед працівників прокуратури Харківської області.


Нині  не всім відомо, що тривалий час професія  наша називалась «народний слідчий». Є в цій назві щось притягальне. А що Яків Олександрович повністю відповідав цьому визначенню, підтверджував його багатий життєвий досвід, який дозволяв йому в потрібний момент піти проти логіки, на повідку почуттів. Іноді він використовував незвичну манеру допиту. Скажімо, ще тільки вчора ввечері  затримали за щось скоєне парубійка. На ранок він у кабінеті слідчого. Але «вранішня година варта двох вечірніх», – казав якийсь мудрець.  Справи як такої ще й не має. Так, декілька рапортів працівників міліції та  одне чи два пояснення свідків.  Ясно, що в слідчого є оперативні дані і  про  затриманого, і про сам злочин. Він був, що називається, у курсі справ, і натреноване око саме вихоплювало те єдине, що слідчому було потрібне.  Щоб надати вагомості «доказам» слідчий у папку додав  добрий десяток паперів, які не мають відношення до справи, але вказують на вагомість...


–  Ну що ж, хлопче, подивимось, що ти тут накоїв... і починає повільно, ніби перечитує,  перекидати аркуші  «справи».


–  Так стверджуєш, що сам був... та не може такого бути! Невже так ото й було, як оце записано!..


Складається враження, що той, хто питає, краще поінформований від того, кого випитує. Це почуття, на вигляд малоістотне, але мовчати стає нестерпно, людина змушена реагувати. Тож затриманий:


–  То оце вже на мене скільки паперів зібрали!


–  А що ж ти думав! Органи не сплять...

Дмитро Щербань,
ветеран прокуратури,
член Національної спілки
журналістів України

 

Джерело: "Слобідський край", №118 від 03.10.2013

 

кількість переглядів: 2886