"Урядовий курєр": Врятували мамині сльози

15.02.2014

У тій більш як дев’ятирічній війні брали участь понад 160 тисяч українців. Понад 3 тисячі з них загинули. Ще 8 тисяч наших співгромадян повернулися пораненими та інвалідами, і половини з них уже немає серед живих… Але пам’ять — категорія вічна, тож держава мусить не забувати про кожного свого воїна-інтернаціоналіста. Як і в багатьох колективах, в «афганський рік» заходи, присвячені вшануванню своїх колег, які виконували інтернаціональний військовий обов’язок, відбудуться і в прокуратурі Харківської області. Зокрема, в музеї прокуратури планується відкриття спеціальної експозиції, де будуть зібрані чорно-білі світлини з домашніх фотоархівів воїнів-афганців, їхні нагороди і документи. Серед них — і особисті речі ветерана прокуратури області, кавалера ордена Червоної Зірки Сергія Вовнянка.


У розвідники брали лише добровольців


…Тієї весни, коли старшого сина призвали до армії, Надія Миколаївна Вовнянко втратила сон. Попереду були два роки нестерпно довгих днів та ночей: як там Сергійко? Але що могла зробити, чим зарадити? Лише плакала і молилася Богу… А ще тяжко працювала, бо підростали ще троє діток, яких треба було піднімати на зарплату доярки. Тим часом надійшла черга служити в армії і меншенького, Павла. Очевидно, у військкоматі, дізнавшись, що брат розвідником служить в Афганістані, не насмілилися більше випробовувати материнське серце, отож Павла відправили служити в тодішню групу радянських військ у Німеччині. Так Сергій вберіг брата від афганської солдатської долі.


Сам він у свої 18 мріяв стати лікарем. Закінчив Красноградське медичне училище, але так уже склалася доля, що молодого фельдшера призвали до лав Радянської армії, де став розвідником. Направлення до Афганістану, де йшла війна, сприйняв належно, як і тисячі його однолітків.


— Боявся більше за маму, адже знав, що коли дізнається, дуже переживатиме. Але хіба приховаєш? — згадує нині колишній командир відділення 122-ї розвідроти 201-го мотострілецького полку Гатчинської Червонопрапорної дивізії старший сержант Сергій Вовнянко. — Штаб дивізії тоді містився в Кундузі, на північному сході Афганістану, а наш полк був розташований неподалік міста Ташкурган. Служив розвідником, але часто доводилося водити БМП, бути і за санінструктора чи сапера — в бою треба вміти робити все. Інакше не виживеш, тим паче, що війна на чужині безжально калічила людські долі, забираючи життя 18—19-річних юнаків на очах їхніх однолітків.


— В Афгані я втратив багатьох товаришів, — продовжує Сергій Іванович, перелічуючи всіх поіменно. — Вони були справжніми, надійними друзями, бо там фальш не проходила, відразу розпізнавалася... Знаєте, у розвідники відбирали не лише за фізичними даними, обов’язково враховувалося бажання солдата. І це правда — силою, наказом нікого не змушували, тільки за добровільною згодою. А по-іншому і бути не могло, бо ми завжди були там, де найгарячіше. Протистояли добре озброєним душманським угрупованням, вели розвідку. Знаєте, в афганських горах у ворога всюди були вуха і очі… А нас вони не повинні були ні бачити, ні чути. Часто по дві-три доби лежали у засідках, аби дістати «язика», дізнатися про плани противника. Бувало, по півроку ліжка не бачив…


 …Що помітила: людей, які знають війну, видають очі. В них і через чверть століття десь глибоко-глибоко живе минуле. От і зараз колишній розвідник побачив те, чого нам, суто цивільним, ніколи не зрозуміти...


 Афган у кожного свій…


Якось у ході виконання бойової операції в горах у Сергія… відмовили ноги. Таке траплялося — від перевтоми і психологічного перевантаження. Тим часом роті треба було рухатися вперед, причому швидко, щоб не помітили душмани. Тоді його разом із Сергієм Педоричем з Бєлгорода і старшиною роти Валентином Гаврилюком з Бердичева залишили чекати БМП. Сергій і сам часто, ризикуючи, залишався біля поранених. Цього разу знову обійшлося — через сім годин їх підібрали наші. Але особливо врізалось у пам’ять сержанта Вовнянка останнє бойове завдання.


— Це було перед самісіньким «дембелем», — розповідає ветеран. — Як зараз пам’ятаю: 22 квітня 1985 року. Зазвичай командири не посилали на небезпечні операції тих, хто мав от-от повернутися додому. Але в моєму випадку наостанок довелося знову заглянути в обличчя смерті. Так трапилося, що напередодні в районі Саланга наша дивізія зазнала відчутних утрат в боях з добре підготовленими китайськими найманцями. Останні зуміли зайняти вигідну позицію на висоті 4100 метрів, звідки й поливали масованим вогнем нашу колону.


Перед розвідниками Вовнянка поставили завдання ліквідувати точку. Втрьох вони знищили п’ятьох найманців, після чого душмани уже не мали такої маневреності у цьому районі. Але в тому бою загинув ще один бойовий друг, сапер Петро Комогоров з Кемеровської області, якому до завершення служби залишалося півроку… За цю операцію Сергій Вовнянко був представлений до високої урядової нагороди — ордена Бойового Червоного Прапора. І то був останній його бій у тій війні, бо вже за п’ять днів він повернувся додому у рідну Мар’ївку Сахновщинського району, що на Харківщині, живий і здоровий, та ще й з орденом Червоної Зірки на грудях.


Пізніше він дізнався від однополчан, що БМП-2, на якій він не раз виїздив на бойові завдання, невдовзі після його демобілізації потрапила під обстріл душманів і була спалена. Загинули двоє солдатів. Мама тоді тільки й мовила: «Тебе врятували мої сльози…» За ті два роки війни вона посивіла, стала гірше бачити. Мабуть, своїм здоров’ям виміняла у Бога і в долі синове життя. Бо попри все, що довелося пройти Сергієві в Афганістані, його не зачепила жодна душманська куля. Лише контузило.


— Не вірте, якщо вам хтось скаже, що на війні нічого не боявся, — каже Сергій Вовнянко. — Ось уже минуло чверть століття як повернувся звідти, а й досі волосся дибки стає, коли згадую, як душмани оточували і кричали: «Шураві! Тобі кінець! Здавайся!..»
Після армії Сергій лікарем не став. По закінченні Харківського юридичного інституту працював у Первомайській міжрайонній прокуратурі, пройшов шлях від стажера до заступника прокурора. Працював також прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Харківської області. В 2004 році звільнився з органів прокуратури у зв’язку з виходом на пенсію за вислугою років. Майже шість років був першим заступником голови Первомайської районної держадміністрації. Нині займається адвокатською практикою. Його опорою, як і тоді, залишається сім’я. Доросла донька пішла стопами батька, стала юристом, син-старшокласник через кілька років досягне призовного віку. Але його на службу вже не призвуть — інша Україна, інші закони.


...Щороку 9 травня Сергій та його бойові друзі зустрічаються, аби пом’янути загиблих, підтримати їх рідних і вкотре згадати фронтове минуле. На ці зустрічі приїздять однополчани з багатьох міст колишнього Союзу і навіть з-за кордону. Цього року вони знову планують зустрітися, як завжди, — на 9 Травня.

 Джерело: "Урядовий кур'єр", 15 лютого 2014р.

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/vryatuvali-mamini-slozi/

кількість переглядів: 1175